Покуття – мальовничий куточок Прикарпаття, де збереглися чимало народних традицій, зокрема і в народній медицині. Здоровʼя є нормою людського існування, хвороба ж порушує цю норму, відповідно, людина протягом усього свого існування бореться з хворобою, передаючи певні знання про ліки і методи лікування. Так народилася народна медицина, яка увібрала все з того часу, коли світ сприймався цілісним, зі своїм позитивом і негативом. Віра в цілющість рослин, в добре слово, певні забобони, які відображені в багатьох обрядах, замовляннях, піснях, певних ритуалах, власних практиках і життєвому досвіді є цілою системою народної лікувальної мудрості. На Покутті, як і на всій території України, хвороби поділяли на видимі (раціонально пояснювані), так і на магічні (ірраціонально пояснювані), тобто пороблені, підкинуті, або наслані. Кожен селянин мав певний мінімум знань про лікування найпоширеніших недуг. Переважно домашні довіряли старшим членам родини, адже ті мали вже певний життєвий досвід, який передавали своїм найближчим. Так званих народних лікарів називали «знахарі», «знаючі», «бабки», «баби», «костоправи», «діди», «мудрий чоловік», «шептухи», «картєрки», «циганки», «кушерки», «відунки», або й «оракули». Про це свідчить їх авторитет серед народу та повага до них, адже вони знали лікувальну силу слова і вміли відвести лихо. Якщо говорити про знахарів досліджуваного періоду, то вони вже мало чим і зовнішньо, і поведінкою відрізнялися від звичайних селян, а особливо від чаклунів 18–19 століть, займалися господарством, мали сім’ї і т.д. Спосіб життя, зовнішній вигляд, контактування з надприродними силами, які приписувала їм народна уява, надавала колишнім знахарям-чаклунам, відьмам та їх ремеслу ореолу таємничості. Треба зазначити, що знахарями у досліджуваний період на Покутті називають вже «спеціалістів», які вже мали «певний фах» – баби-повитухи, костоправи і ін., а не тільки ті, які вміли примовляти при зуроченнях, переляках та іншому. Селяни Покуття розрізняли знахарів на тих, хто мав вроджений талан до цієї справи, а кого і навчили. Найчастіше свої знання знахарі передавали переважно рідним або близьким. Віра у знахарів, ірраціональні погляди на етіологію захворювань і методи їх лікування були характерними для народної медицини не тільки на Покутті, а й у всіх українців, та й інших народів загалом. Це було зумовлене низьким рівнем освіченості населення, малою кількістю і недоступністю дипломованих лікарів і народним світоглядом. Найважливіше те, що «знаючі» хотіли допомогти і вірили в силу своїх умінь. От же, в народній медицині при лікуванні хворого всі дії знахаря вважалися правильними, сумісними і мали мати позитивне закінчення – одужання.