На Конституційний Суд України як орган конституційної юрисдикції покладається здійснення важливої функції захисту конституційних прав та свобод людини. В зв’язку з чим, з метою підвищення ефективності цього суду, він був наділений новим повноваженням – розглядати конституційні скарги. Із запровадженням інституту конституційної скарги в юридичних наукових працях висловлювалися сподівання щодо зменшення кількості заяв до Європейського суду з прав людини. Зауважимо, що на наше глибоке переконання, кількість скарг проти держави до ЄСПЛ залежить не стільки від наявності інституту конституційної скарги, скільки від загального рівня забезпечення, дотримання, гарантування та захисту прав людини в державі. На превеликий жаль, наша держава в трійці лідерів за скаргами до Європейського суду з прав людини. З метою покращення ситуації, держава має вжити ряд заходів, перш за все, загального характеру. Практика Європейського суду з прав людини має слугувати орієнтиром в процесі належного дотримання прав людини та запобігання їх порушень. В цьому контексті варто відзначити роль Конституційного Суду України, який контролює, перш за все, якість законів, здійснюючи їх перевірку на конституційність. В своїй правозахисній діяльності, Конституційний Суд України має обов’язково спиратися на практику ЄСПЛ як джерело права. До речі, саме Конституційний Суд України є одним з найперших судів, хто широко застосовував практику Європейського Суду з прав людини в своїх рішеннях. В межах цієї праці ми проаналізуємо захист Конституційним Судом України права людини на свободу та особисту недоторканість, передбаченого ст. 29 Конституції України та, відповідно, ст. 5 Європейської конвенції з прав людини, із застосуванням практики ЄСПЛ. Так, в справі про строки адміністративного затримання Конституційний Суд України використав, перш за все, рішення ЄСПЛ від 18 лютого 2010 року у справі «Гарькавий проти України», де суд зазначив, що особа не може бути позбавлена або не може позбавлятися свободи, крім випадків, встановлених у пункті 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Аналізуючи в цій справі положення статті 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення та пункту 5 частини першої статті 11 Закону України «Про міліцію», Конституційний Суд України також врахував рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 2008 року у справі «Солдатенко проти України», де зазначено наступне: «встановлюючи, що будь-яке позбавлення свободи має здійснюватися «відповідно до процедури, встановленої законом», пункт 1 статті 5 не просто відсилає до національного закону ... він також стосується «якості закону», вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права ... При цьому «якість закону» означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість позбавлення свободи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні – для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля». В справі про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу Конституційний Суд України визнав неконституційним положення закону стосовно госпіталізації особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, до психіатричного закладу на прохання або за згодою її опікуна за рішенням лікаря-психіатра без судового контролю. В своєму рішенні орган конституційної юрисдикції також застосував практику Європейського суду з прав людини, в якій визначені вимоги, яких необхідно дотримуватися під час законного затримання психічнохворих осіб відповідно до підпункту (е) пункту 1 статті 5 Конвенції, а саме: «за винятком випадків крайньої необхідності, людина не має позбавлятися свободи до тих пір, поки не буде переконливо доведено, що вона дійсно є «психічнохворою». Сама сутність того, в чому слід переконати компетентні державні органи – наявність психічного розладу, – вимагає об’єктивної медичної експертизи; психічний розлад має бути такого характеру або ступеня, які виправдовували б обов’язкове позбавлення свободи; обґрунтованість позбавлення свободи залежить від стійкості такого розладу» (пункт 39 рішення у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» від 24 жовтня 1979 року). Європейський суд з прав людини також вказував на те, що «хоча не завжди необхідно, щоб процедура за пунктом 4 статті 5 Конвенції щодо психічнохворих осіб мала ті ж гарантії, що вимагаються за пунктом 1 статті 6 Конвенції для кримінального чи цивільного процесу, вона повинна мати судовий характер та надавати гарантії, що відповідають суті позбавлення свободи» (пункт 40 рішення у справі «Горшков проти України» від 8 листопада 2005 року). Питання захисту права на свободу та особисту недоторканості було також предметом Рішення Конституційного Суду України від 23.11.2017 р. № 1-р/2017 у справі стосовно конституційності положення третього речення ч. 3 ст. 315 КПК України [2]. В своєму проваджені вітчизняний орган конституційної юрисдикції також застосовував практику Європейського суду з прав людини, згідно з якою тримання під вартою без відповідного судового рішення, особливо протягом періоду після закінчення слідства та до початку судового розгляду, а також на підставі судових рішень, винесених на стадії судового розгляду, які не містять визначених строків подальшого тримання під вартою, суперечить вимогам статті 5 Конвенції (пункт 98 рішення від 10 лютого 2011 року у справі «Харченко проти України»). Варто зазначити, що в своєму рішенні в справі «Чанєв проти України», яке набуло статусу остаточного ще 9 січня 2015 року, Європейський суд з прав людини вже виражав своє занепокоєнням зазначаючи, що новий Кримінальний процесуальний кодекс України, на відміну від звіту Уряду Комітетові міністрів, чітко та точно не врегульовує питання щодо тримання особи під вартою у період після закінчення досудового розслідування та до початку судового розгляду. Внаслідок продовження тримання заявника під вартою в зв’язку із застосуванням частини 3 статті 331 КПК, якою було передбачено, що суд першої інстанції має двомісячний строк для вирішення питання щодо продовження тримання обвинуваченого під вартою, навіть якщо вже закінчився строк дії попередньої ухвали про тримання під вартою, постановленої слідчим суддею, ЄСПЛ в справі «Чанєв проти України» констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції [3]. На особливу увагу заслуговує рішення Конституційного Суду України в від 13 червня 2019 року № 4-р/2019 [5], в якому Суд, з посиланням на європейські стандарти прав людини, визнав неконституційним положення частини 2 статті 392 КПК України щодо унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження тримання особи під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті. КСУ зобов’язав також Верховну Раду привести нормативне регулювання в цій частині відповідно до положень Конституції та прийнятого судом рішення. Європейські стандарти захисту права на свободу та особисту недоторканість були використані вітчизняним органом конституційної юстиції в обґрунтуванні Рішення у справі за конституційними скаргами щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини п’ятої статті 176 Кримінального процесуального кодексу України від 25 червня 2019 року № 7 – р/2019. Скаржники стверджували, що оспорюваним положенням Кодексу фактично встановлено презумпцію, за якою наявність підозри у вчиненні окремих злочинів обумовлює виключну необхідність обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою без права на обрання іншого запобіжного заходу. Конституційний Суд України прийшов до висновку, що положення частини п’ятої статті 176 Кодексу допускає застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на підставі суто формального судового рішення, що порушує принцип верховенства права. Керуючись принципом верховенства права, беручи до уваги парактику ЄСПЛ, суд зазначив, що в оспорюваній нормі обґрунтовується необхідність тримання під вартою лише тяжкістю злочину, що, в свою чергу, не забезпечує балансу між метою його застосування у кримінальному провадженні та правом особи на свободу та особисту недоторканність. Проаналізовані Рішення Конституційного Суду України щодо визнання неконституційними положень окремих законів, які обмежували право особи на свободу, можна віднести до заходів загального характеру щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини. Як справедливо зазначає О. Тупицький, Конституційний Суд України, розглядаючи конкретні справи, сприяє таким чином тому, щоб гарантії права на свободу та особисту недоторканність, передбачені Конституцією України, не поступалися гарантіям, закладеним у відповідних нормах міжнародного права [4]. Підсумовуючи вищевикладене, вдається можливим зробити висновок, що використовуючи практику Європейського Суду з прав людини як джерело права, Конституційний Суд України сприяє імплементації європейських стандартів прав людини у правову систему України.