Підготовче судове провадження можна визначити як самостійну стадію кримінального судочинства, з якої розпочинається судове провадження у першій інстанції, і яка полягає в тому, що суд у визначеному законом порядку, шляхом проведення підготовчого засідання за участю учасників судового провадження, на основі дослідження процесуальних документів, що надійшли від прокурора, з’ясування позицій учасників кримінального провадження вирішує його по суті шляхом затвердження угоди та ухвалення вироку, звільнення особи від кримінальної відповідальності або встановлює наявність достатніх підстав для призначення судового розгляду в загальному порядку, у зв’язку з чим призначає судовий розгляд і здійснює організаційнопідготовчі дії. Під час підготовчого судового засідання суд вирішує питання щодо відповідності обвинувального акта вимогам Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України), наявності підстав для зупинення або закриття кримінального провадження, призначення судового розгляду або затвердження угоди, щодо заходів забезпечення кримінального провадження, розгляду клопотань учасників провадження та інші. Розгляд у підготовчому судовому засіданні питань щодо заходів забезпечення кримінального провадження відповідно до чинного КПК України заслуговує окремої уваги. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 237 КПК України 1960 р., наявність підстав для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу входило до кола питань, які підлягали обов’язковому з’ясуванню судом при попередньому розгляді справи. Нині положення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, в т. ч. запобіжних заходів, під час підготовчого провадження регламентується в окремій частині ст. 315 КПК України, що свідчить про те, що законодавець розглядає обрання, зміну чи скасування цих заходів в контексті питань, пов’язаних з підготовкою до судового розгляду, хоча і виніс його «за дужки» останнього. Зважаючи на це, варто погодитися, що така побудова закону є нелогічною, оскільки прийняття судом рішення про застосування заходів забезпечення кримінального провадження прирівнюється до організаційнорозпорядчого питання, яким за своєю юридичною природою воно не може бути [1, с. 106]. Це питання є одним із найбільш важливих у підготовчому судовому засіданні і складає окремий напрям діяльності суду у підготовчому провадженні. Виходячи із змісту ч. 3 ст. 315 КПК України, розгляд судом відповідних питань відбувається лише за клопотанням учасників судового провадження, а за їх відсутності застосування заходів забезпечення кримінального провадження, обраних під час досудового розслідування, вважається продовженим. Таким чином, на стадії підготовчого провадження передбачався автоматичний характер продовження дії таких заходів. Така ситуація створювала загрозу порушення прав особи, особливо обвинувачених, до яких були обрані запобіжні заходи, що передбачали обмеження особистої свободи громадян: домашній арешт та тримання під вартою. На цю негативну практику, яка склалася в Україні, неодноразово звертав увагу Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ, Суд), наголошуючи у своїх рішеннях на необхідності переконатися, що тримання під вартою протягом певного періоду має відповідати меті п. 1 ст. 5 Конвенції, яка полягає в недопущенні свавільного позбавлення свободи [2, п. 84]; встановлення необхідності застосування такого заходу за конкретних обставин [3, п. 27]. ЄСПЛ засудив повторювану в Україні практику, за якої судові рішення, ухвалені під час судового розгляду, не встановлюють строків тримання під вартою, і скоріше залишають без змін обраний запобіжний захід, а не розглядають питання про продовження його застосування [4, п. 119; 5, пп. 76, 98]. В умовах дії КПК України 1960 р. Суд постійно встановлював порушення п. 1 ст. 5 Конвенції у справах проти України щодо періодів, протягом яких тримання під вартою здійснюється без судового рішення, особливо після закінчення слідства та до початку судового розгляду [5, пп. 70-72, 98]. У справі «Чанєв проти України» ЄСПЛ констатував, що новий КПК України містить аналогічний недолік, який дозволяє продовження тримання підозрюваного під вартою без судового рішення. З огляду на це, Суд наголосив на необхідності невідкладного внесення змін до відповідного законодавства з метою забезпечення його відповідності вимогам ст. 5 Конвенції [6, пп. 30, 31, 34, 35]. Тож за зверненням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення третього речення ч. 3 ст. 315 КПК України стало предметом розгляду Конституційного суду України (даді – КСУ), який визнав його неконституційним [7]. Разом з тим, звертає на себе увагу те, що, обґрунтовуючи неможливість автоматичного продовження застосування лише домашнього арешту та тримання під вартою, КСУ визнав неконституційним положення, які поширювалися на всі заходи забезпечення кримінального провадження. Буквальне розуміння розглядуваного рішення КСУ означає, що з направленням обвинувального акта до суду та початком стадії підготовчого провадження дія відповідних заходів автоматично припиняється: обвинувачений звільняється з-під варти, накладений на майно арешт скасовується та ін. Продовження застосування цих заходів можливе після прийняття на основі відповідного клопотання прокурора рішення суду, яке, згідно з передбаченою КПК України конструкцією відбувається наприкінці стадії підготовчого провадження. Очевидно, що таке розуміння ставить під загрозу виконання завдань кримінального провадження в цілому, і можливість проведення судового розгляду зокрема. У зв’язку із цим існує необхідність законодавчого врегулювання питань застосування заходів забезпечення кримінального провадження у підготовчому провадженні. При цьому, на наш погляд, необхідно виходити з наступного. Розгляд питання про обрання, продовження, зміну або скасування таких заходів має здійснюватися судом у підготовчому судовому засіданні безвідносно до наявності заявлених клопотань з цього приводу, що має бути закріплено в ч. 3 ст. 315 КПК України як імперативний обов’язок суду. За необхідності застосування заходів забезпечення кримінального провадження прокурор повинен подавати до суду відповідні клопотання разом із обвинувальним актом або заявляти їх безпосередньо у підготовчому судовому засіданні. При цьому необхідно звернути увагу на те, що продовження строку дії таких заходів ст. 315 КПК України не передбачено, що обумовлювалося «автоматичним» порядком їх продовження у попередній період [8, с. 114]. Звертаючи увагу на цю проблему, фахівці пропонували внести доповнення до ч. 3 ст. 315 КПК України, які б дозволили звертатися з клопотаннями про продовження строку дії заходів забезпечення кримінального провадження [9, с. 168], а до цього моменту радили практичним працівникам на підготовчому судовому засіданні подавати клопотання про обрання відповідного заходу з моменту проведення підготовчого судового засідання або з дня закінчення дії попереднього заходу [10, с. 81]. Вважаємо, що ці пропозиції зберігають актуальність. Тож у відповідних клопотаннях має йтися про обрання відповідного заходу забезпечення кримінального провадження на період судового провадження в межах шістдесяти днів з моменту проведення підготовчого судового засідання. В будь-якому випадку, до прийняття судом у підготовчому провадженні рішення про зміну або скасування обраного на стадії досудового розслідування заходу забезпечення кримінального провадження, строк застосування якого не сплинув, дія такого заходу має продовжуватися, що, доречі, відповідає позиції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних спправ, згідно з якою при направленні обвинувального акта до суду запобіжний захід щодо обвинуваченого є незмінним в межах строку, визначеного ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування, і може бути продовжений, змінений лише у підготовчому провадженні [11]. Це дозволить уникнути небезпек, пов’язаних із автоматичним скасуванням дії заходів забезпечення кримінального провадження.