Загальновідомим є те, що право як універсальний регулятор суспільних відносин, є гарантом стабільності у суспільстві. Водночас цьому протистоїть інша аксіоматична теза – у суспільстві кожної миті виникають, змінюються та припиняються різноманітні відносини, (в тому числі аномальні, новітні чи екстраординарні), що регулюються різними нормами права або мають ними регулюватися. І в разі порушення таких відносин, саме на суд покладається обовʼязок вирішити спір і застосувати норми права таким чином, щоб сторони вважали прийняте рішення обґрунтованим, законним і справедливим. При цьому будь-який юрист-правозастосувач памʼятає, що проблеми судового правозастосування виникають саме в динаміці, тобто під час застосування правової норми уповноваженим субʼєктом. Зʼясування окремих проблем праворозуміння та правозастосування у статиці цих правових явищ не становитиме належного наукового результату, зокрема формування ефективних авторських пропозицій щодо конкретних дій з приводу формування єдності судового правозастосування та шляхів до єдності судової практики. Окремі вчені тримаються тієї позиції, що правозастосування може набути статус самостійної форми реалізації права тільки в тому разі, якщо дії з виконання правозастосовного акту визнати елементом самого правоза стосування. Представником такого підходу був Л. С. Явич. Він вважав за необхідне дії, що слідують за виданням акта застосування права та спрямовані на організацію виконання винесеного рішення, включити до процесу застосування права [7, с. 138]. Наголосимо, що вказана теоретична модель отримала підтримку у вітчизняній юридичній практиці: зокрема, Законом України від 15.03.2006 р. № 3541-IV було внесено зміни до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р. № 606-XIV [5], в результаті яких виконання судового рішення було на рівні закону визначено завершальною стадією судового провадження [6]. Останньою судовою реформою при прийнятті нового Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 року № 1404-VIII ця концепція була збережена (стаття 1 цього Закону) [5]. Також акти процесуального законодавства у новій редакції закріплюють судового контролю за виконанням винесених судових рішень (див. зокрема, розділ VI ГПК України, розділ VII ЦПК України, стаття 382 КАС України), що також свідчить про включення процесу виконання правозастосовного акту суду до процесу реалізації норми права, на підставі якої ухвалено рішення [6]. Тож, в механізмі правового регулювання судове правозастосування виступає останньою стадією, що полягає у застосуванні правових норм особливим професійним субʼєктом із спеціальним статусом – судом (суддею). У вітчизняній правовій науці категорія правового статусу суб’єктів правозастосовної діяльності як спеціального різновиду соціально-професійного статусу, що розглядається з позиції загальнотеоретичних підходів і критеріїв та виступає комплексною фундаментальною проблемою юридичної науки, досі, на жаль, так і не стала предметом спеціального розгляду. Якщо правильним є твердження, що правовий статус громадянина не може бути невизначеним, то це ще більшою мірою стосується правового статусу суб’єктів правозастосовної діяльності, який не може довільно охоплювати додаткові, не передбачені законодавством повноваження [3, с. 12]. Слід підкреслити, що ключова відмінна ознака або мета діяльності судді як особливого субʼєкта правозастосування є реалізація права кожного на захист прав судом, тобто на звернення громадян, юридичних осіб та інших утворень до суду за захистом прав, свобод, законних інтересів або забезпечення законності і правопорядку. У межах останніх трансформаційних процесів у сфері судоустрою та судочинства (про які ми вже писали, і яких торкнемося у подальших підрозділах роботи), суддя як суб’єкт правозастосування наділяється спеціальною правосубʼєктністю, унікальними владними повноваженнями конституційного рівня щодо вирішення судових справ та ухвалення конкретного рішення, який міститиме індивідуальний припис задля встановлення верховенства права в державі. Іншими словами, основною метою діяльності судді, яка в його щоденній діяльності полягає у судовому правозастосуванні є забезпечення верховенства права, а інші, супутні ці фактично і юридичного поглинаються цією метою. Забезпечення верховенства права полягає в ухваленні конкретного судового рішення і їх сукупність в решті решт призведе до панування принципу верховенства в суспільстві. У цьому контексті підтримуємо і вважаємо корисним висновки П. Гаудера, що принцип верховенства права є обʼєднувальним принципом і ознакою демократичної держави [1, с. 16, 62–79, 273], а не тільки базисом, на якому має вирішуватися конкретний судовий спір. Судове правозастосування являє собою специфічну форму реалізації права компетентним органом – судом, здійснювану в певному, встановленому законом порядку, направленому на реалізацію правових приписів, безпосереднім результатом якої є вирішення правового конфлікту (судового спору) за допомогою видання (ухвалення) акта судового правозастосування у конкретній судовій справі. До судового (як і до будь-якого) правозастосування предʼявляються вимоги законності, обґрунтованості, доцільності, справедливості, що стане окремим предметом дослідження у подальших підрозділах цього дослідження. У межах цього підрозділу наголосимо лише, що судове правозастосування як одну з найважливіших різновидів форм реалізації права, йому (крім індивідуальних особливостей) притаманні загальні ознаки державного правозастосування. Отже, суть стадії судового правозастосування полягає в тому, що компетентний субʼєкт, наділений відповідно до закону владними повноваженнями, вирішуючи конкретний правовий конфлікт (судовий спір), не тільки узгоджує свою діяльність з правовими нормами й приписами, а й формує власні висновки керуючись ними та на їх підставі, тобто визначає правову характеристику досліджуваних відносин. Таким чином, ілюстрація різних поглядів та правозастосування і судове правозастосування в механізмі правового регулювання дозволяє вважати таке. Загалом судове правозастосування (як і в цілому правозастосування), являє собою складний процес, останню механізму правового регулювання та окрему підстадію правозастосування. Воно містить у собі декілька послідовних стадій (етапів), які підкреслюють особливу роль судового правозастосування в механізмі правого регулювання, відображають його логіку та характеризуються взаємозвʼязком між ступенями юридичного процесу та юридично значимими діями. Розглядаючи судову правозастсоувальну діяльність (що є обʼєктом цієї роботи і у подальшому детально досліджуватиметься) під різними кутами із застосуванням різних наукових методів дослідження, слід констатувати її багатоманітність і різноаспектність, зокрема залежно від теоретичних узагальнень, напрацьованих у доктрині, виду судочинства, виявлення інтегративних ознак правозастосувальної діяльності в цілому (не тільки судами, а різними уповноваженими органами), через призму не тільки її процесуальної регламентації, а й як інформаційної моделі. Даний підхід спрямований на вивчення закономірностей, загальних умов, послідовності правозастосовчого процесу [2, с. 21]. Розмірковуючи на правозастосуванням і судовим правозастосуванням, слід вказати про відсутність єдності підходів в розумінні різних аспектів реалізації права, її ознак, критеріїв класифікації її форм і самих форм, їх співвідношення між собою. Тобто, наявні певні категоріальні суперечності, які посилилися останніми десятьма роками, у звʼязку із перманентними реформами в системі судоустрою та процесуальному законодавстві. Звернення до напрацювань доктрини також переконують у наявності певних протиріч, що ускладнюють вироблення уніфікованого підходу місця і ролі судового правозастосування у механізмі правового регулювання. Зокрема, аналіз чисельних галузевих досліджень, особливо приватно-правового спрямування (в яких судове правозастосування користується широким застосуванням розсуду суду/судді) свідчить про те, що поняття реалізації права нерідко використовується без належного врахування розробок загальної теорії права, і, як наслідок, не завжди беруться до уваги інтегративні ознаки правозастосування в сучасному розуміння та конституційні засади здійснення судової влади та правосуддя.