Сучасний розвиток суспільних відносин зумовлює необхідність оновлення норм господарського процесуального закону з метою збереження ролі та значення господарських судів у вітчизняному правосудді, створення умов для подальшого належного ступеня захисту прав та інтересів учасників господарських правовідносин, покращення інвестиційного клімату в Україні та інше. Одним із центральних інститутів господарського судочинства є інститут доказування. Даному інституту надається особливе значення, тому що саме від його стану буде залежати виконання основної функції господарськими судами – захист прав суб’єктів господарювання. На сьогодні проект оновленого Господарського процесуального кодексу України [1] підготовлено Робочою групою з реформування процесуального законодавства, яка створена та функціонує на підставі рішення Ради з питань судової реформи при Президенті України. Довкола названого документа точаться дискусії та суперечки як серед практикуючих юристів, так і науковців-процесуалістів з проблем господарського судочинства. Видатними науковцями, які здійснили вклад в дану проблему стали вчені правознавці у галузі доказового права: В.В. Бабенко, А.Я. Вишинський, А.Г. Коваленко, Б.Т. Матюшина, Л.М. Ніколенко, І.В. Решетнікова, Т.В. Степанова, М.К. Треушнікова, В.С. Чиркіна та ін. У науковій юридичній літературі висловлюються різні міркування з приводу використання показань свідків у господарському процесі. Так, зокрема, думки і вчених, і практиків, диференціюються від повноваго заперечення доцільності використання показань свідків у господарському процесі, до широкого їх використання як засобів доказування на рівні зі сферою цивільного судочинства. П.С. Лютіков та К.В. Краснова вважають, що практика господарського судочинства продемонструвала необхідність розширення засобів доказування за рахунок показань свідка, оскільки вбачається, що дослідження саме таких свідчень в окремих випадках може сприяти встановленню об’єктивної істини в справі та забезпечити повноту та всебічність розгляду справи [2, с. 151]. Відповідно до ч. 1 ст. 30 Господарського процесуального кодексу України в судовому процесі можуть брати участь посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи [1]. Істотним недоліком чинного процесуального закону є те, що ним передбачено, що пояснення можуть надаватися виключно посадовими особами або іншими працівниками підприємств, установ, організацій, державних та інших органів. У судовій практиці траплялися випадки, коли такі суб’єкти припиняли трудові відносини з тим або іншим суб’єктом господарювання, перебували на пенсії, займалися підприємництвом та інше, що з формальної точки зору унеможливлювало їх участь у господарському судочинстві. Тому сторони та треті особи змушені були працевлаштовувати вказаних осіб на час розгляду господарського спору у суді. Також недосконалість вітчизняного законодавства призводить до того, що відповідні суб’єкти можуть ігнорувати вимоги суду, адже на відміну від свідка, правовий статус якого чітко врегульований, до осіб, визначених ст. 30 Господарського процесуального кодексу України, неможливо застосувати привід, а тому вони цілком правомірно можуть ухилятися від явки до суду. Доказова теорія США, Угорщини, Болгарії ґрунтується на зацікавленості сторін у вирішенні справи. Керуючись власною зацікавленістю, сторони самостійно здійснюють процес подання, збирання та дослідження доказів. Відповідно до § 164 ч. 1 Цивільного процесуального кодексу Угорщини, на кожну зі сторін покладений обов’язок доказати ті обставини, на яких вона обґрунтовує свої вимоги або заперечення. Обставини, необхідні для вирішення спору, повинна, як правило, доказувати та сторона, яка заінтересована в тому, щоб суд визнав істинними факти, які протилежна сторона не оспорює [3]. В Україні ініціатива сторін обмежена з боку держави, а саме: вилучення доказів, допит свідків та інші процесуальні дії здійснюються опосередковано. Відповідно до ст.ст. 152–153 Цивільного процесуального кодексу Болгарії, кожна сторона може вимагати від другої сторони або від особи, яка не є учасником процесу, подання наявного у нього документа. Остання особа зобов’язана подати документ у суд. Процес отримання доказів в Україні ускладнений, адже у особи, котра володіє необхідним доказом, немає обов’язку видавати його на вимогу сторони судового процесу. Комітет Міністрів Ради Європи прийняв декілька рекомендацій з удосконалення способів здійснення правосуддя у цивільних і торгових справах від 14 травня 1981 р. і від 7 лютого 1995 року. Загальні рекомендації охоплюють спрощення судових процедур, підвищення їх доступності, гнучкості, оперативності та гарантованості. Попри це, вимога розумного поєднання змагального начала з активними повноваженнями суду у розгляді справи викладена в цих рекомендаціях. Суд повинен, зокрема під час попереднього засідання, а, якщо можливо, і в процесі всього розгляду виконувати активну роль у забезпеченні швидкого судового розгляду, поважаючи права сторін. Він повинен мати власні повноваження, щоб вимагати від сторін надання таких пояснень, які можуть бути необхідними. Нині участь у справі господарського суду в доказуванні враховує вимоги принципу змагальності та об’єктивної істини і відповідає українській системі права, а також рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи [5, с. 27]. Однак не весь досвід може бути позитивним. Зокрема, досвід Російської Федерації зі спрощеного розгляду справи є негативним. Відповідно до Глави 29 Арбітражного процесуального кодексу Російської Федерації, у визначених законом випадках можливе за стосування спрощеного розгляду справи. Справи в порядку спрощеного провадження розглядаються суддею одноосібно у строк, що не перевищує двох місяців із дня надходження позовної заяви, заяви до арбітражного суду [5, с. 27]. Господарський процесуальний кодекс Республіки Білорусь, на відміну від Господарського процесуального кодексу України, передбачає ще текст присяги свідка, котру він має прийняти і підписати. У статті 75 Господарського процесуального кодексу Республіки Білорусь передбачено також участь понятого, розкрито поняття, права та обов’язки понятого. Як поняті запрошуються не менше 2 осіб, не зацікавлених у результаті розгляду справи, для засвідчення ходу і результатів процесуальної дії у випадках, передбачених цим Кодексом [4, с. 218]. В англо-американському праві існує правило «hearsay rule», що означає заборону надання як доказів відомостей про обставини, які свідок не сприйняв безпосередньо, а відомі йому з чужих слів. За передачі відомостей від однієї особи до іншої може бути перекручений їхній первинний зміст. Із цієї заборони є безліч винятків. Наприклад, покази з чужих слів за певних умов припускаються, щоби надати відомості, якими володіла особа, що померла до розгляду справи. Тому копіювання із законодавства зарубіжних країн повноважень суду в доказуванні у справі не є необхідним, в українському законодавстві це може призвести до зворотного результату. Адже в умовах відсутності реальних механізмів змагальності суд активно використовуватиме надані йому повноваження, що не виключає впливу на процесуальну діяльність сторін із доказування, нав’язуючи сторонам своє бачення і розуміння сутності конкретного господарського спору. Незважаючи на багатоманітність підходів до формування інституту доказів і доказування в різних державах, їхній розвиток досяг єдиних принципів змагальності та об’єктивної істини у судовому процесі. Аналіз законодавства інших держав дозволяє вивчити концепції, принципи та ідеї іншої правової системи. Це шлях до розвитку і вдосконалення власної теорії, зокрема в рамках інституту доказування в господарському процесі. Суди різних країн застосовують у своїй діяльності порівняльне правознавство і норми міжнародного права, оцінюючи процесуальні результати дій іншої держави. Так, виконання судових розпоряджень, збір доказів, виконання рішень іноземних судів складно уявити без ознайомлення з їхньою правовою системою [5, с.28]. Тому використання світового досвіду та співробітництво з іншими країнами з питань доказування в господарському судочинстві є надзвичайно важливим для формування і вдосконалення інституту доказування в господарському процесі нашої країни.