1. У народній культурі українців смерть сприймалась не як трагедія, а радше як неминуча необхідність, без зайвої емоційності. Йдеться про “правильну” смерть від старості та природних обставин. 2. Негативно сприймалась дочасна смерть дітей, молоді, вагітних жінок, породіль тощо. Однозначно ритуально нечистими вважались різні категорії померлих насильницькою смерть, пропалих безвісті тощо, серед них найнебезпечнішими вважались самогубці. 3. Серед інших категорій допірних мерців ставлення до утоплених було дещо лояльнішим, з огляду на масовість такої причини дочасної смерті та неможливість однозначної верифікації її як самогубства, часто через відсутність трупа. 4. У випадку, коли утоплення відбувалося у відкритій водоймі, а тіло не було знайдено, селяни вчиняли певні дії з метою його пошуку. Передовсім, причиною розшуку була необхідність верифікації причини смерті з метою віднесення чи невіднесення загиблого до категорії самогубців, а також зменшення суспільної реакції для живих членів родини утопленого. Проте головною причиною пошуку була необхідність поховання потопельника, задля знешкодження його гаданого негативного впливу на людей, як агента хтоносу. 5. Основними атрибутами ритуалу пошуку утопленика були хліб, пікна діжа (її віко) та свічка. Ритуал відбувався у формі пускання цих предметів по воді: їх неприродна поведінка — рух проти течії, крутіння навколо своєї осі, кружляння — вказували місце перебування тіла. 6. На символічному рівні вказані атрибути уособлювали добро, достаток, багатство, повноту життя, тощо та виступали антагоністами негативним властивостям потойбіччя (морок, холод, смерть), які транслювались на утопленика. 7. Семантика даного ритуалу, головно, зосереджена у кількох площинах. Вказані предмети, особливо у комбінації, уособлювали повну, правильну долю людини, що доповнювала “неповну” долю утопленика, слугуючи йому символічним містком у земний світ. Також ці предмети виступали жертвою-замінником чи жертвою-обманом, яка викупляла тіло мерця із потойбіччя. 8. Вказані ритуали також імітували процес поминання, який досить чітко прив’язується до місць поховання. Таким чино, поминальний дар, символічно “притягувався” до могили утопленика у воді, демонструючи його місце перебування. 9. Досліджувані ритуали виникли та поширились, очевидно, у період з VII по ХІ століття. Про що свідчить застосування у вин виключно вчиненого хліба та пікної діжі. Причиною цього є те, що перехід слов’ян до обряду інгумації, що передбачав необхідність наявності тіла для поховання, співпадає із періодом поширення вчиненого хліба.