Наразі існує чимало трактувань самого терміну «усна історія». Одні дослідники визначають його як знання про минуле, що передається в усній формі, інші – як методику фіксації цих знань, ще інші – як кінцевий продукт такої фіксації, або ж окрему дисципліну із власною методологією та понятійним апаратом. На наш погляд, цінність усних свідчень полягає у тому, що дослідник має можливість отримати інформацію безпосередньо від учасника чи свідка подій. Тому з цієї точки зору усна історія є першоджерелом, отриманим у ході опитування оповідача (респондента) інтерв’юером. На жаль, вивчаючи побут сільського населення Галичини міжвоєнного періоду, все частіше наштовхуємося на проблему пошуку та відбору респондентів. Якщо ще два десятиліття тому вдавалося поспілкуватися із оповідачами, які народилися у 1920-х роках, то зараз все частіше доводиться мати справу не з безпосередніми свідками подій, а їхніми нащадками, тобто із вторинними спогадами. Тим не менше, наш особистий архів час від часу поповнюється записами респондентів, які детально описують своє дитинство періоду польської окупації та навіть цитують вірші, вивчені у дитячих садках («захоронках») з нагоди громадських святкувань, Шевченківських вечорів, фестин тощо. Серед проблем, які найбільше закарбувалися у пам’ять оповідачів, виділимо: національно-патріотичне виховання тогочасної молоді; діяльність різних громадських організацій на зразок «Просвіти», «Пласту», «Союзу українок»; боротьба за соціально-економічний поступ тогочасного села під гаслом «Свій до свого по своє!»; громадська активність сільської інтелігенції (вчителів, агрономів, священиків та членів їхніх родин); свята, дозвілля та антиалкогольна боротьба галицьких селян. Загалом, незважаючи на труднощі, пов’язані з пошуком та самим процесом опитування респондентів, вважаємо, що усні свідчення є дуже важливим та часто недооціненим джерелом до вивчення громадського побуту сільського населення Галичини 20-х – 30-х рр. ХХ ст.