Діалектний текст, записаний експлоратором, як графічний аналог усного мовлення може вивчатися з погляду його внутрішньотекстової структури та семантики мовних одиниць. У статті розглянуто тексти про вишивання, записані на крайньому сході України, історичній Східній Слобожанщині, яку ми співвідносимо з північною частиною теперішньої Луганської області. Хоч тексти кваліфікуємо як спонтанні та неклішовані, у кожному з них можна виділити текстему, під якою, услід за Є. Бартмінським, розуміємо його модель, «абстрактний текстовий еталон». Диференційними рисами цієї текстеми є: повідомлення про способи вишивання, найбільш поширені кольори, предмети, які вишивали тощо. У текстах вербалізований досвід жителів ареалу та їхні уявлення про власноруч вишиті вироби. Лексико-семантичну структуру діалектного тексту про вишивання репрезентують загальні найменування процесу шиття та предмета вишивання (вишивання, вишивка, шиття, шитво), назви дій (вишивати, накладати, протягувати), способів вишивки (хрестиком, хрестом, гладдю, стебельком), номінації вишитих речей (ікона, іконка, рушник, рушничок, під каровай перебраний рушник, наволоки, простінь, кохточки, сорочки, хвартушки). Макротекст «Вишивання» не позбавлений магічної складової змісту, адже річ, вишита власноруч, має нести позитивну енергетику, оберігати родину від усього лихого. Тому лексичний фон багатьох номенів і всього тексту загалом позначений уявленнями діалектоносіїв про магічну силу вишитих речей. У звʼязку з цим існують певні прикмети, яких варто дотримуватися, щоб вишиванка мала бажані магічні функції. Досвідчені рукодільниці розповідають, що вишивати святих треба в гарному настрої та психологічному стані, після того, як помолишся Богу. Не можна в цей час дивитися телепередачі чи слухати радіо, бо ауру святості вишивки буде порушено. Діалектоносії переконані, що, вишиваючи якусь річ, людина «створює програму свого життя, складену нею самою, а не кимось іншим».